«Ті, що співають у терні» Коллін Мак-Каллоу

Про книгу «Ті, що співають у терні» автора Коллін Мак-Каллоу

Бестселер «Ті, що співають у терні» австралійської письменниці Коллін Мак-Каллоу — справжня перлина світової романтичної прози. Сумарний наклад книжки — 10 млн примірників, а серіал за мотивами цього роману вже кілька десятків років посідає друге місце у рейтингу найпопулярніших кінотворів усіх часів та народів. Коли ж на зламі тисячоліть австралійці обирали Національний живий скарб, ним стала велика жінка і велика письменниця Коллін Мак-Каллоу…

Єдина дівчинка у багатодітній родині працьовитих австралійських фермерів, Меґґі змалечку почувається зайвою. Лише одна людина щиро співчуває її дитячим бідам – католицький священник Ральф де Брікассар. У самотньому дівочому серці оселяється любов, здатна кинути виклик самим небесам…

Як маленька пташина, що співає у терні свою першу й останню пісню, Меґґі нестиме своє кохання до Ральфа крізь життя, страждання, розлуки і втрати. Вкраде у Бога найдорожче. І зазнає поразки, коли її суперниками стануть не чернечі обітниці й самозречення, а людські амбіції й марнославство

Найкращі цитати з книги «Ті, що співають у терні»

• Сльози сліпили її, а душу переповнювало ще незнане відчуття горя, бо до цього дня вона не мала нічого, за чим можна було б горювати.
• Бо найкраще досягається ціною великого болю…
• кажучи: в кожній людині є печаль, і пам’ятати про неї не є гріхом.
• вона змалечку привчала себе не дозволяти зовнішнім обставинам впливати на її життя.
• Мабуть, ми страждаємо у пеклі саме під час життя…»
• Мені всього-на-всього тридцять один рік.
  — Що ж, повірю вам на слово, — мовила Джастина, скидаючи свої туфлі. — Хоча ви для мене застарі, бо я — квітуча двадцятиоднорічна дівчинка.
• Пташка з терновою шпичкою в грудях — вона підкоряється незмінному закону; гнана цим законом, вона поспішає, сама того не усвідомлюючи, наштрикнутися на колючку і зі співом померти. Тієї миті, коли шпичка входить у її тіло, пташина не усвідомлює неминучої загибелі. Вона співає й співає, доки в ній не лишиться ані краплини життя, і їй буде несила взяти наступну ноту. Але ж ми, коли проштрикуємо собі груди терновими колючками, — ми знаємо. Ми усвідомлюємо. Та однаково робимо це. Однаково робимо.
• Він спробував збагнути, що ж він зробив не так. Бо біда була в тому, що він надто багато зробив не так. Гординя, амбіційність, дещиця безпринципності. А поміж ними квітнула любов до Меґі. Але йому гак і не довелося пізнати вершину щастя отої любові. А що було, якби він знав, що Дейн — його син? Чи міг би він любити хлопця ще сильніше — якби знав? Чи обрав би він інший шлях, якби дізнався про сина? «Так!» — кричало його серце. «Ні», — глузливо кепкував його розум.
• Він спробував сказати: «Пробач мені», і побачив, що вона давним-давно пробачила йому. Вона знала, що отримала все, що могла, — і найкраще.
• — Це Дрогеда, Ральфе. Я колись попереджала тебе, що на Дрогеді ти мій, а не Божий.
• Як та древня кельтська легенда про пташину з терновою колючкою в грудях — вона співає пісню свого серця, а потім умирає. Бо не може інакше, бо її до цього одержимо вабить. Ми знаємо, що чинимо хибно, ще до того, як це вчинити, але самоповага та гординя не дають змоги щось змінити, чи не так? Невже ти не розумієш, що кожен співає свою маленьку пісню, будучи переконаним, що це найпрекрасніша пісня з усіх, які чув цей світ. Ми самі створюємо власні тернові колючки і навіть не думаємо зупинитися і замислитися про наслідки. Все, що ми можемо, — це страждати від болю і запевняти себе, що він був того вартий.
• — Ось цього я й не розумію. Навіщо біль? — Він поглянув на її руку, яка ніжно торкалася його і водночас завдавала нестерпного болю. — Чому біль, Меґі?
  — А ти Бога спитай, Ральфе
• Яка ж ти безжальна й жорстока… То скажи мені, коли саме ми робимо помилку?
  — Коли народжуємося, — відказала Фіона.
• — Раніше мені здавалося, що краще мати синів, а не доньку, та я помилялася. Ти мені подобаєшся, Меґі, подобаєшся по-особливому, так, як мені ніколи не подобатимуться мої сини. Бо дочка — це рівня, гідний суперник. А сини — ні, скажу тобі відверто. Вони — немов беззахисні ляльки, якими можна легко попихати.
• Повернулася Меґі й принесла кінську мазь, але не запропонувала втерти її, а мовчки подала пляшечку отцю Ральфу. Несподівано різким тоном вона повідомила, що місіс Сміт приготує йому гарячу вечерю в маленькій їдальні за годину, тому він матиме достатньо часу, щоб помитися. Йому було ніяково і незручно відчувати, що Меґі чомусь здалося, наче він від неї відрікся, але не розумів, що саме наштовхнуло її на таку думку і дало їй підстави так вважати. Вона ж знала, що він — священик, чому ж вона гнівається?
• Можливо, цей конкретний урок був потрібен вам для того, щоб угамувати власну гординю, дати зрозуміти, що спершу ви людина, і тому не є таким винятковим, як вам здається.

Відеогляд любовного роману «Ті, що співають у терні»