«Багряний колір вічності» Наталія Гурницька

Про книгу «Багряний колір вічності» Наталії Гурницької

У Львові сучасному, Львові передвоєнному і Львові часів Другої світової війни відбуваються драматичні події, народжуються родинні таємниці й перетинаються долі героїв цього роману. Ірена — юна наївна гімназистка із заможної родини. Доля дарує їй трагічне кохання, яке вривається в її спокійне життя вихором перших глибоких почуттів, сильних емоцій та чуттєвих насолод. Життя кидає Ірену в лихоліття війни, жорна сталінських репресій і на заслання в Казахстан. Яку ціну доведеться заплатити дівчині за своє щастя та любов? Чи зуміє вона вистояти, не зламатися і зберегти у собі світло добра й любові? Як та чому поєдналися історія кохання Ірени з долею та життям Анни з роману «Мелодії кави в тональності кардамону»?

Найкращі цитати з книги «Багряний колір вічності»

• Мова кохання – найвиразніша мова для жінки. Її розумієш без зайвих слів та довгих пояснень.
• наприклад, взагалі з пасажу не виходити і піти в кіно тут. Тут добре опалення і панна не змерзне.
• пан наразі ще нічим не заслужив собі на ще одну рантку.
• Багряний колір життя на холодному полотні вічності.
• Червоне на білому. Багряний колір вічності на білому полотні життя.
• За вікном дощ періщив як з відра,
• Настовбурчивши пір’ячко, куняє на своїй жердинці.
• Мелодія кохання не обов’язково звучить високими словами та глибоким змістом. У неї свої закони, а емоція та інтонація промовлених фраз дарує більше, аніж поема з тисячі слів.
• Не міг сказати, що звик до трагедій, бо до такого звикнути неможливо, але добре знав, що гострий біль минає і, якщо хочеш вижити, мусиш брати себе в руки і йти до праці
• А може, їм там приємно, що ти мені про них розказуєш. Наші рідні живуть з нами доти, доки ми про них пам’ятаємо та говоримо.
• Раптом він нахилився, зазирнув у її очі, тоді обережно провів кінчиками пальців по її солодких від соку суниць губах. Замовкла на півслові. Лише серце хронометром лічило удари пульсу. – Павлику, що ти… робиш… Вона замовкла. Серце ледь не вистрибувало з грудей. Дивилася у розширені темні зіниці Павла і тонула в них, тонула, тонула… Тонула з головою, до самого дна, до втрати здатності дихати і без надії та бажання порятунку. Так тонуть у вирі радісних емоцій чи в хмільному сні.
• Добре, візьму тебе під руку, – вона ледь погладила пальцями його лікоть. – Але дивися мені. Якщо не втримаєш і я зашпортаюся та впаду… – вона перебільшено широко округлила очі, – то будеш нести мене цілу дорогу додому на руках. – А може, мені буде приємно нести тебе на руках? – Павло усміхнувся й мимоволі зловив очима погляд Ірени.
• Сонце світило тільки для них, тільки для них цвіли квіти, зеленіла трава, падав дощ, збігав до завершення день і наставав вечір. Коли ж опинялися наодинці, то зовсім не почувалися самотніми, а лише самодостатніми.
• Їм справді було неймовірно гарно поряд і ще дуже хотілося немов крила широко розкинути руки й полетіти у простір нічного неба.
• Не ламається і виживає лише той, хто вміє працювати, не розмінюється на скиглення та жалість до себе, знає чого хоче, має силу волі, залишається порядною людиною та вміє зосередитися на найголовнішому.
• З дитинства їх усіх навчили, що нічого не дається просто так, не падає з неба само, не з’являється нізвідки, а заможне життя може коли-небудь закінчитись – і тоді кожному доведеться виживати та самим починати все від початку.
• За львівськими мірками зовсім недалеко звідси, десь на площі Ринок, проспекті Шевченка чи на проспекті Свободи навіть у цю немилосердну спеку вирує життя та ходять галасливі юрби туристів. Діловито їздять екскурсійні трамвайчики та кінні екіпажі, а люди неперервним потоком снують уздовж Краківської, Театральної чи Галицької вулиці. Сміються, гомонять, заходять у музеї, сувенірні крамнички та паби, а в повітрі біля кав’ярень та ресторацій витає запах чорної кави й солодкого шоколаду

Відеогляд любовного роману «Багряний колір вічності»